Я хочу сказати своє слово




 

 

 

 

 

Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле.

 

Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів.

 

Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно. Учителька сказала дітям:

 

— Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо.

Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова.

 

Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: «Небо синє-синє... Небо голубе... Небо чисте...»

 

І все. Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте. Збоку стояла маленька Валя. — А ти, Валю, що хочеш сказати?— запитала Катерина Іванівна.

 

— Я хочу сказати своє слово. — Яке ж твоє слово про небо? — Небо ласкаве...— тихо сказала дівчинка й усміхнулась.

 

Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: «Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне...» А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

 



 

 


 

  Читати  казки  

 

 

 



Обновлен 16 мая 2017. Создан 28 ноя 2015



 


 “Дитина не може жити без сміху. Якщо ви не навчили її сміятися, радісно  дивуючись, співчуваючи, бажаючи добра, якщо ви не зуміли викликати у неї мудру  і добру посмішку, вона буде сміятися злобно, сміх її буде насмішкою”.


 “Збіднюючи світ дитинства, ми затрудняем входження дитини в суспільство,  колектив”.


 “Що найголовніше було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей”.

 “Хоча б над тобою було сто вчителів – вони будуть безсилі, якщо ти не зможеш сам  змусити себе до праці і вимагати ії від себе”.

сухомлинський

.



                                                                                             


   © 2015  Казки Сухомлинського

Яндекс.Метрика