Дівчинка і ромашка




 

 

 

 

 

Ясної сонячної днини маленька дівчинка вийшла погратися на зеле­ну галявину. Раптом вона почула плач. Прислухалася дівчинка і зро­зуміла, що плач доноситься десь з-під каменю, що лежить обабіч галя­вини.

 

Камінь був невеликий, як го­лова кролика, але дуже твердий. Підійшла дівчинка до каменя і за­питує:

— Хто там плаче під каменем?

— Це я, Ромашка, — почувся ледь вловимий голосок.

— Звільни мене, дівчинко, тисне на мене камінь...

 

Відкинула дівчинка камінь і по­бачила ніжну, бліду стеблинку Ро­машки.

— Спасибі тобі, дівчинко, — подя­кувала Ромашка, виструнчившись і зітхнувши на повні груди.

— Ти звільнила мене з-під Кам'яного Гноб­лення.

— Як же ти потрапила під камінь? — запитала дівчинка.

— Обдурило мене Кам'яне Гноб­лення, — відповіла Ромашка, — коли я була маленьким насіннячком. Восе­ни я шукала теплий куточок. Дало мені притулок Кам'яне Гноблення, обіцяло оберігати від холоду і спеки, дощу і вітру. А коли мені захотілося побачи­ти Сонечко, воно ледве не розчавило мене. Я хочу бути твоєю, дівчинко.

 

Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали схід Сонця.

— Як добре бути твоєю, дівчинко! — часто говори­ла Ромашка. — А якби ти виросла в лісі або обабіч дороги?

Якби ти була нічия? — запитала дівчинка.

— Я б умерла від горя,— тихо мо­вила Ромашка.

— Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он та Вогняна Маківка — вона дружить із Сонечком. Сонечко шепоче їй: «Ти моя, Вогняна Маківко». Я чую цей шепіт, коли сходить Сонце, а Маківка на­зустріч йому розкриває свої прекрасні пелюстки.

 

А он та Волошка — товариш­ка Весняного Вітру. Він першим що­ранку прилітає до Волошки, будить її і шепоче: «Прокинься!» Квітка не могла б жити, якби вона була нічиєю. Чи згодні ви з думкою Ромашки, що «нічиїх квітів не буває»? Чи є у вас друг квітка? Як ви думаєте, що сталося б із Ромашкою, якби дівчинка її не звільнила? Чи важко бути справжнім другом? 

 



 

 


 

  Читати  казки  

 

 

 



Обновлен 16 мая 2017. Создан 26 ноя 2015



 


 “Дитина не може жити без сміху. Якщо ви не навчили її сміятися, радісно  дивуючись, співчуваючи, бажаючи добра, якщо ви не зуміли викликати у неї мудру  і добру посмішку, вона буде сміятися злобно, сміх її буде насмішкою”.


 “Збіднюючи світ дитинства, ми затрудняем входження дитини в суспільство,  колектив”.


 “Що найголовніше було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей”.

 “Хоча б над тобою було сто вчителів – вони будуть безсилі, якщо ти не зможеш сам  змусити себе до праці і вимагати ії від себе”.

сухомлинський

.



                                                                                             


   © 2015  Казки Сухомлинського

Яндекс.Метрика